Більшість справ про розлучення мають своє логічне продовження у вигляді спору про поділ майна. На досудовому етапі завдання адвоката полягає не лише у підготовці позову, але й у правильному визначенні спірного майна (структури власності). Така робота дозволяє суттєво скоротити час розгляду спору в суді або, взагалі, уникнути спору.
Звертаючись до адвоката сторони не завжди усвідомлюють, на яке майно вони мають право. Таке нерозуміння стає причиною конфлікту, особистої ворожнечі, озлоблення та багаторічних суперечок, від яких страждають діти та близькі. Саме тому підхід адвокатів до сімейних спорів повинен бути виважений та особливо делікатний. Якщо адвокат правильно визначить правовий режим майна та зуміє довести це до відома свого клієнта, то, можливо, спір вдасться вирішити шляхом укладення мирової угоди або поділити майно в договірному порядку.
Застосування норм при визначенні правого режиму майна
З моменту становлення вітчизняної судової практики неодноразово змінювалися підходи до визначення того, що ж слід включати до спільного чи особистого майна подружжя. Будь-яка дійсність підвладна часу, а тому все майно набувається в певний часовий проміжок (година, день, місяць, рік). В результаті чого для відповіді на питання, чи є майно спільною або особистою приватною власністю, необхідно перевірити законодавство, яке діяло в момент набуття такого майна. В праві таке явище називається темпоральна дія норми, інакше кажучи, поширення певної правової норми на відносини, які діяли на певному проміжку часу. При підготовці позовної заяви, в якій перелічується майно, юристи неодноразово роблять помилку при визначенні правового режиму такого майна. Причин тому, як правило, декілька: особиста зацікавленість юриста у збільшення кількості майна (від цього може залежати гонорар); відсутність нормативно-правової бази для перегляду норми в ретроспективі; заклопотаність та лінощі.
Залежно від моменту викинення права, все майно подружжя можна поділити на декілька типів:
- Майно, для якого можна визначити конкретну дату набуття права на нього (дату купівлі, отримання у дар, створення тощо);
- Майно, повне право на яке виникало певними етапами (договір з розстроченням платежу, майно придбане в кредит тощо);
- Майно, яке зазнавало змін (ремонт, перебудова, модернізація, укомплектування тощо);
- Майно, право на яке на момент спору ще не зареєстровано або створення якого ще не завершене (об'єкти незавершеного будівництва, неоформлена нерухомість);
- Майно, право на яке виникне в майбутньому, але таке виникнення пов'язане із діями іншого подружжя, які вчинялися в період шлюбу;
- Майно, право на яке виникло, але для розпорядження яким необхідно вчинити певні дії (майно отримане на підставі договору довічного утримання, надання майна роботодавцем тощо).
Спробуємо проаналізувати особливості кожного типу майна та з'ясувати, що ж є вирішальним для визначення його статусу (приналежності).
Загальне правило поділу майна подружжя
Відповідно до ст. 57 та ст. 60 Сімейного кодексу України все майно можна поділити на те, що набуте до шлюбу та після реєстрації шлюбу. За загальним правилом, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Якщо керуватися загальним правилом, то все майно, яке придбавалося в період шлюбу належить обом з подружжя. Встановити час реєстрації шлюбу доволі легко на підставі свідоцтва про шлюб або іншого документу, яким підтверджується така реєстрація. В окремих випадках шлюб може укладатися в іншій країні, де діють відмінні положення щодо моменту укладення шлюбу. Але такі виключення є темою окремої статті.
Після визначення дати реєстрації шлюбу, необхідно встановити момент набуття прав на майно, адже фактичне користування ще не свідчить про те, що таке майно належить подружжю (орендоване майно, майно право на яке виникає з настанням певних обставин тощо).
Майно, набуте у визначені строки
Щодо більшості майна можна визначити конкретну дату виникнення права на таке майно. Приміром, датою виникнення права на квартиру є дата реєстрації такого права у відповідному реєстрі. Проте у відносинах поділу майна дата реєстрації права не завжди вважається датою, яка може впливати на його належність. До 2011 року реєстрація прав на нерухоме майно здійснювалася БТІ, з 2011 року - державними реєстраторами шляхом внесення запису до Реєстру прав власності на нерухоме майно, а з 2013 року було створено новий реєстр. Нерідко трапляється ситуація, що майно відсутнє в реєстрах 2011 та 2013 років, проте на правовстановлюючому документі (договорі купівлі-продажу, дарування, свідоцтві про право власності тощо) стоїть відмітка БТІ про реєстрацію такого майна.
Якщо навіть право власності було внесено до одного із нових реєстрів, але до цього було зареєстровано в БТІ, то для визначення дати виникнення права власності необхідно віднайти первинну дату реєстрації.
Окремі види майна мали свою специфіку щодо реєстрації прав на них. Приміром, право власності на земельні ділянки до 05.03.2009 року виникало після одержання власником документа, що посвідчує право власності (державного акту) та його державної реєстрації. Враховуючи негативну практику щодо видачі та реєстрації державних актів на земельні ділянки, можна стверджувати, що з моменту купівлі земельної ділянки та до моменту видачі державного акту могло пройти до трьох років.
Тому судами при поділі майна подружжя також враховується не лише юридичний момент набуття права власності, але і фактичний момент, а також природа грошових коштів, за які було придбано таке майно. Договір купівлі-продажу, рішення про надання земельної ділянки, довідка-рахунок чи інші документи на підставі яких було набуто майно могли датуватися раніше ніж укладено шлюб. В таких випадках суди займають позицію, що таке майно набуто до шлюбу, і, якщо немає інших підстав визнавати майно спільною сумісною власністю, таке майно вважатиметься особистою приватною власністю та не підлягає поділу.
Для правильного визначення дати набуття майна варто застосовувати законодавство, яке діяло на момент, коли таке майно набувалося, оскільки законодавство по різному визначало статус майна на різних історичних етапах. Приміром, в період з 22.12.2006 року до 17.05.2012 року приватизовані квартири та земельні ділянки визнавалися спільною сумісною власністю. Після 17.05.2012 року почали визнаватися особистою приватною власністю, а от до 22.12.2006 року не було спеціального регулювання і судова практика по різному підходила до питання визначення статусу такого майно (переважно визнавали спільною сумісною власністю). При визначені дати змін слід пам'ятати, що закон про внесення змін набуває чинності через певний час (зміни від 17.05.2012 року набули чинності лише 13.06.2012 року). Варто також враховувати певні особливості законотворчої практики, яка має місце в Україні, зокрема під час прийняття Сімейного кодексу України від 10 січня 2002 року в п. 1 Прикінцевих положень було визначено, що кодекс набирає чинності з 1 січня 2003 року. 26 грудня 2012 року у відповідний пункт внесли зміни змінивши момент набуття чинності та прив'язали його до моменту набранням чинності Цивільним кодексом України. Проте, приймаючи такі зміни, не було враховано що відповідні зміни також мають свій строк для набуття чинності. Отже, 1 січня 2003 року Сімейний кодекс України таки набув чинності, але 10.01.2003 року (набуття чинності закону про внесення змін) - його дію вже було зупинено. Фактично, така безвідповідальність законодавця породжує індивідуальний статус майна, яке набуте в період з 01.01.2003 року по 10.01.2003 року.
Майно, повне право на яке виникло певними етапами
Доволі поширеними є випадки, коли право власності на майно набувається певними етапами. Приміром, під час придбання житла по договору інвестування або придбання майнових права, право власності на майно переходить після виплати всієї вартості такого майна. Такий договір може бути укладений як до шлюбу, так і під час. Саме майно може бути оформлене навіть після шлюбу, проте право на нього (майнові права) будуть визначатися з урахуванням моменту укладення договору та сплати грошових коштів. Якщо грошові кошти були сплачені до шлюбу, таке майно вважатиметься особистою приватною власністю, якщо ж після шлюбу, суд повинен врахувати розмір внесених грошових коштів та визначити, в яких частинах таке майно належить кожному з подружжя.
Враховуючи те, що на кожному етапі законодавство може змінюватися, варто порівняти законодавство з моменту першого внеску в таке майно (оплати, укладення договору) та до моменту переходу права або розгляду справи в суді.
Майно, яке зазнавало змін
Якщо подружжя прожило у шлюбі тривалий час, вони могли неодноразово здійснювати ремонт у помешкання чи проводити модернізацію транспортних засобів, покращення прибудинкової території тощо. Будь-яке поліпшення особистого приватного майна впливає на статус такого майна. Так само і статус спільного сумісного майна буде залежати від того, за чиї кошти здійснювалося його поліпшення. Відповідно до ч. 1 ст. 62 Сімейного кодексу України якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Приміром, реконструкція старого будинку може становити вартість нового будинку. В такому випадку суд на підставі доказів повинен оцінити вартість такої реконструкції та визначити, яка частка від оціненої вартості будинку становить вартість реконструкції. Якщо ж, звісно, на поліпшення витрачалися кошти, які самі по собі є особистою приватною власність, то таке поліпшення не буде впливати на вартість особистого майна.
Поліпшення за рахунок кредитних коштів чи коштів, які отримувалися як позика, будуть враховуватися з урахуванням того, чи було повернуто такі кошти, який розмір боргу залишився на момент поділу майна та хто здійснюватиме повернення коштів після поділу майна. Якщо повернення боргу покладається на одного з подружжя, то суд вправі визнати за такою особою право на частку у майні, яка рівнозначна сумі повернення.
Майно, право на яке на момент спору ще не зареєстровано або створення якого ще не завершене
Значна частина спорів про поділ мана стосується об'єктів незавершеного будівництва. Судова практика щодо такого майна доволі неоднозначна. Загалом, існують наступні позиції судів:
- існують лише матеріали, з яких планується будівництво;
- будинок вже частково збудований, але не завершений (об'єкт незавершеного будівництва);
- будинок завершений, але не прийнятий в експлуатацію (незавершений будівництвом будинок);
- будинок прийнятий в експлуатацію, але право власності не зареєстроване.
В рішенні Верховного суду України від 16 грудня 2015 року у справі 6-2710цс15 суд звертає увагу на необхідність врахування судами ступінь готовності житлового будинку.
В залежності від ступеня готовності будинку суд може визнати таке майно матеріалами, об'єктом незавершеного будівництва чи незавершеним будинком. Жодне з рішень не призведе до виникнення права на будинок, як на об'єкт нерухомого майна, але це рішення буде впливати на подальшу можливість зареєструвати таке право. Приміром, об'єкт незавершеного будівництва підлягає державній реєстрації на рівні з нерухомим майном. Натомість, матеріали будуть вважатися рухомим майном.
Згідно п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України №7 від 4 жовтня 1991 року "Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на житловий будинок" суд вправі провести поділ незакінченого будівництвом будинку, якщо, враховуючи ступінь його готовності, можна визначити окремі частини, що підлягають виділу, і технічно можливо довести до кінця будівництво зазначеними особами. Доказами такої готовності може стати експертний висновок, декларація про готовність об'єкта до експлуатації або інша будівельно-технічна документація.
Аналогічно нерухомому майну суд розглядає питання щодо рухомого майна. Проте, варто чітко визначити що буде предметом спору: незавершене майно чи майнові права на нього.
Майно, право на яке виникло, але для набуття права на розпорядження яким необхідно вчинити певні дії
На особливу увагу заслуговує питання визначення статусу майна, яке має певні обтяження. Такі обтяження можуть мати різну форму: необхідність вчинення певних дій, повернення такого майна в майбутньому, обов'язок за заповідальним відказом.
Будь-яке обтяження є нічим іншим, як зобов'язанням. Відповідно до ч. 1 ст. 190 ЦК України майном вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки. Тому, будь-які обов'язки підлягають поділу, так само як і майно. У випадку, якщо право власності на певне майно набулося під умовою вчинення певного майнового чи особистого зобов'язання, необхідно визначити, хто повинен вчинити таке зобов'язання. Саме така особа має право на визнання за нею права власності на ту частину майна, яка охоплюється таким зобов'язанням (співрозмірна йому). Приміром, якщо особа успадкувала певне майно з умовою того, що вона повинна виконати умови майнового заповідального відказу, то слід вважати, що така спадщина не може вважатися безумовно особистою приватною власністю, оскільки для її одержання необхідне використання майна іншого з подружжя.
Простіша ситуація щодо майна, для розпорядження яким варто сплатити кредит. В такому випадку подружжя повинно визначитися, хто буде сплачувати кредит, кому має залишитися майно і, якщо це не одна і та сама особа, яку компенсацію отримає інша сторона. За загальним правилом, право на майно повинен набути той з подружжя, хто буде виконувати обов'язок.
В ситуації з майном, яке набуте подружжям у зв'язку із укладенням договору довічного утримання, поділ майна ускладнюється ще і особистою (фідуціарною) природою зобов'язання по утриманню. Так, суд не вправі самостійно, без врахування думки особи, яка утримується, вирішити долю майна. Оскільки будь-яке рішення суду в такому випадку може порушити права та інтереси особи, яка перебуває на утриманні.
Визначення статусу майна доволі тривала та ресурсно-витратна процедура. Будь-який спір про поділ майна на 90% складається зі з'ясування правового режиму того чи іншого майна, а також доказування його походження. Задля полегшення розуміння судом, варто детально дослідити всі документи та докази, які стосуються майна, провести аналіз законодавства, яке діяло на момент набуття майна, а також на момент його поділу. Відповідний аналіз дозволить сформулювати зрозумілу позицію, яка може лягти не лише в основу майбутнього позову, але і стати підставою для досягнення компромісу.
