Одним із основних та вирішальних елементів, при кваліфікації діяння як зловживання правом, є шкода. Судом повинно бути з’ясовано чи нанесено суб’єкту шкоду та чи охоплюється відповідна шкода метою суб’єкта правореалізації. Категорія шкоди є досить широким поняттям відповідно до статті 23 ЦК України.
У правовій науці висловлювалися ідеї щодо відповідальності за правомірні дії за наявності шкоди. Так, В.В. Петров зазначав що для встановлення гармонійних відносин із навколишнім природним середовищем виникає необхідність у компенсації втрат, викликаних правомірним використанням природних ресурсів. На відміну від юридичної відповідальності, економічна виходить із факту заподіяння шкоди, викликаної правомірним використанням природних ресурсів. В її основу покладено платність природокористування, у тому числі за використання природного середовища для розміщення забруднюючих речовин (скидів, викидів), інших відходів виробництва [5, 160]. Економічну науку в більшій мірі цікавить реальна шкода, яка спричиняється навколишньому природному середовищу від діяльності людини. Натомість в чинному законодавстві, елемент правомірності виключає можливість такої відповідальності.
При з’ясуванні місця поняття “шкода” в інституті зловживання правом необхідно, окрім правомірної шкоди, визначитися із поняттям “екологічна шкода”. В багатьох постсоціалістичних країнах, в тому числі і в Україні, знищення або пошкодження об’єкта природи розглядається як майнова шкода іншим законним природокористувачам. Натомість правова доктрина зарубіжних країн здійснює дихотомію поняття екологічної шкоди: а) економічна шкода – шкода окремим природокористувачам; б) власне екологічна шкода – шкода навколишньому природному середовищу в цілому, до складу якої включається не лише вартість відновлювальних робіт, але й фактичні втрати в природному середовищі, зниження його продуктивності [7, 97]. Власне екологічна шкода і є проявом порушення екологічного інтересу громадськості та держави.
Доктриною було розроблено два види відповідальності за шкоду навколишньому природному середовищу: позитивну (проспективну або перспективну) та негативну (ретроспективну). Перспективна відповідальність закріплена у вигляді податків та зборів за використання природних ресурсів, квот, які в подальшому стали предметом купівлі продажу. Негативна відповідальність проявляється в штрафах, компенсації, припиненні та призупиненні діяльності, кримінальній відповідальності та ін.
Враховуючи особливості відповідальності за зловживання правом, можна відмітити в ній окремі елементи як позитивної, так і негативної еколого-правової відповідальності. Позитивний характер проявляється в обов’язку осіб діяти в межах екологічних інтересів суспільства та окремих осіб. Тобто, реалізовуючи своє право, особа наперед зважує усі можливі форми його реалізації та екологічні інтереси суспільства. У випадку пасивної поведінки, особа також повинна враховувати відповідні інтереси та вирішувати чи варто проявляти пасивність. Якщо ж діяння спричиняє шкоду, ми можемо говорити про негативну відповідальність, оскільки, на основі норм про неприпустимість зловживання правом, особа може бути позбавлена в праві на захист свого права, нести обов’язок по відшкодуванню шкоди або, як крайня міра покарання, позбавлення права.
Спробуємо розглянути категорію та види шкоди, які використовуються в доктрині зловживання правом. Англійська та американська правові сім’ї при кваліфікації зловживання виходять із тих позицій, що шкода, яка спричиняється у зв’язку із діяннями по зловживанню правом, повинна мати відмінні ознаки від звичайної шкоди. Багато судів при тлумаченні доктрини зловживання правом вимагають щоб позивач довів “унікальність”, “специфічність” шкоди [9, 762]. По-перше, це здійснено для того, щоб відкинути випадки особистої зацікавленості та зменшити розрив між інтересом позивача та інтересом громадськості (суспільства). По-друге, для того, щоб особи більш активно виступали представниками громадськості, коли існує загроза інтересам суспільства. Як зазначає Деніс Антоліні (Denise E. Antolini), зловживання можна визначити на основі трьох аспектів: сталість втручання, нерозумність (неблагорозумність) поведінки відповідача, та гнучкості справедливості [9, 771].
Сталість втручання є проявом специфічності шкоді, яку зазнає позивач. Специфічність шкоди залежить від суттєвості завданої шкоди чи реальної можливості настання наслідків у вигляді суттєвої шкоди.
Стандартом, для того щоб відмежувати суттєву шкоду від простої незручності для певних осіб, повинен бути, як зазначає Вільям Л. Проссер (William L. Prosser), “стандарт суспільства”, який полягає у образливості, незручності чи дратуванні звичайного громадянина в суспільстві [2, 1002]. Незручність, на думку Проссера, повинна порушувати звичайний комфорт людського існування, який є прийнятним в суспільстві на певному часовому проміжку. При оцінці комфорту на певному етапі існування людства, потрібно також брати до уваги можливі “дрібниці”, “дрібні подразнення” та “безлад повсякденного життя” [2, 558]. Цікавим є те, що праворозуміння зловживання залежить в більшій мірі від звичаїв та традицій, які домінували в тому чи іншому регіоні на певному історичному етапі. Так, в середньовіччі право загального природокористування могло зводитися до використання вулиць не лише за їх основним призначенням, але й у якості сміттєзвалищ [10, 58]. Відповідна поведінка була усталеною та розглядалася як “стандарт суспільства”. Це призводило до того, що застосування норми про зловживання ставало неможливим, оскільки інтерес суспільства полягав саме у викиданні сміття на дорогу, як це б дивно не звучало. Це також стосується такого поняття як “масові зловживання”, коли зловживання правом стає усталеною практикою. На думку В.І. Гоймана, такі “масові зловживання” є наслідком розширеної правової свободи, що не забезпечена ростом правової культури та організаційно-правими заходами зі сторони держави [3, 106].
Така ознака зловживання як, відповідність інтересу певним традиціям та устоям, дозволяє нам відмітити динамічний характер відповідного інституту та можливість більш оперативно регулювати відносин на відміну від норм писаного права.
Окремо зазначають, що для того щоб відмежувати звичайну шкоду від специфічної, необхідно з’ясувати чи являється діяння постійним чи тимчасовим (раптовим) [9, 772].
Критерій “специфічна шкода” визнавався також і в пострадянській правовій думці. Так, на думку В. Н. Протасова, специфічна шкода полягає в тому, що шкода наноситься навколишнім специфічним чином, а саме через здійснення суб'єктивного юридичного права. Створюється така ситуація, коли надане законом право використовується суб'єктом як засіб заподіяння шкоди. Вже одного цього досить, щоб оцінити певну поведінку як зловживання правом. Однак для того, щоб воно стало явищем права, явищем юридично значимим, зловживання правом повинно бути заборонено юридичними нормами. В іншому випадку воно повинно визнаватися явищем правомірним, а його негативні оцінки і санкції можуть бути віднесені лише до сфери моралі [6, 241]. Відповідна позиція повністю відображає позиції радянських вчених, які базувалися виключно на розумінні зловживання правом за формою.
Шкода може також полягати у створенні незручностей які порушують звичну поведінку для осіб. Так, Бректон (Bracton) містив норму відповідно до якої: “Якщо хто-небудь перекриє шлях …, яким інші звикли проходити до пасовища, стіною, перепоною чи садком, та незручність не відрізняється від незаконного позбавлення володіння нерухомістю, а тому повинна бути усунута” [11, 32]. Як зазначає Вільям Л. Проссер (William L. Prosser), повне обмеження доступу до земельної ділянки можна вважати специфічною шкодою. Проте обмеження доступу може бути не повним. Можуть залишатися інші шляхи доступу до певного природного ресурсу. Доступ до земельної ділянки може бути доступний, але для цього необхідно здійснити більш довший шлях. Наявність такого ускладненого способу доступу не позбавляє права позивача заявляти, що йому нанесено специфічну шкоду [12, 1020-1022]. Як бачимо, порушення права загального природокористування можна було відстоювати за допомогою інституту зловживання правом. Шкода у такому випадку розглядається не лише як реальні збитки чи упущена вигода, але й порушення інтересу суспільства у зручності доступу до природних ресурсів.
Чинне законодавство містить такий вид природокористування як сервітут. Відповідно до ст. 401 ЦК України, право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Отже, відповідно до національного законодавства, у випадку, якщо існують інші способи доступу до природних ресурсів загального користування, в судовому порядку сервітут не можна буде встановити. Проблема стала актуальною із масовою зміною цільового призначення земель рекреаційного призначення та обмеження доступу громадян до місць відпочинку та дозвілля, водних та лісових ресурсів.
Для того щоб зловживання правом можна було вважати публічним необхідно щоб шкода мала також широкий характер. Не завжди шкода великій кількості людей буде вважатися публічним зловживанням правом. Так, у випадку забруднення моря певними викидами, шкода, яка наноситься власникам прибережних земельних ділянок, не буде кваліфікуючою ознакою для публічного зловживання, натомість, у випадку, якщо такі дії призведуть до знищення риби, ми можемо розцінювати це як публічне зловживання [12, 1000-1001].
Шкода суспільству може мати також грошовий вираз. Це може мати місце у випадку, коли суб’єкт надмірно експлуатує певні природні ресурси, будь-то водні ресурси чи шляхи сполучення, чим перешкоджає доступ інших осіб та змушує їх або нести втрати прибутку, або зайві витрати [12, 1008-1011].
Усю сукупність затрат, пов’язаних із запобіганням забрудненню та компенсацією його наслідків пропонується розділити на чотири складові: а) ліквідаційно-обмежувальні затрати – включають затрати з ліквідації забруднення, обмеження подальшого забруднення навколишнього середовища; б) захисні затрати – затрати із запобігання впливу забрудненого середовища на реципієнта; в) компенсаційні затрати – затрати з компенсації наслідків, викликаних впливом на реципієнта забрудненого середовища; г) упущена вигода – втрати, обумовлені неодержаними прибутками, доходу в результаті забруднення навколишнього середовища. У загальному вигляді екологічна оцінка шкоди за прямим методом визначається за формулою: Ше (шкода екологічна) + Шж + Шм +Шп (Шж –шкода життю та здоров’ю громадян; Шм – шкода майну; Шп – шкода навколишньому природньому середовищу (екологічних систем, природним ресурсам) [13].
Для визначення екологічної шкоди у зв’язку із зловживанням можна також використати європейський досвід. Відповідно до Директиви Європейського парламенту та Ради 2004/35/ЄС від 21 квітня 2004 р., “Про екологічну відповідальність за попередження та ліквідацію наслідків завданої навколишньому середовищу шкоди”, виділяються наступні види шкоди: 1) “попередній (вихідний) стан” - це оцінений за допомогою найкращої доступної інформації стан природних ресурсів або послуг у момент шкоди, який міг би існувати, якщо б не було завдано шкоди навколишньому середовищу; 2) “відновлення”, враховуючи “природне відновлення”, - у випадку забруднення водних ресурсів і біологічних видів природних і ареалів, що перебувають під охороною, це – повернення природних ресурсів, яким було завдано шкоди або порушених послуг, в їх вихідний стан, та у випадку шкоди, що вражає ґрунти – усунення будь-якого значного ризику негативних наслідків для здоров’я людини; 3) “витрати” - витрати, обґрунтовані необхідністю забезпечити правильне та ефективне запровадження даного закону, враховуючи витрати на оцінку екологічної шкоди, неминучої загрози такої шкоди, варіантів дії таких, як адміністративні, судові та виконавчі витрати, витрати на збір даних та інших загальних витрат, а також витрати на нагляд та контроль [4, 288].
Моральна шкода також повинна бути відшкодована у випадку зловживання правом. Антропоцентричні відносини передбачають захист життя та здоров’я людини. У випадку зловживання правом, екологічний інтерес суспільства полягає також у збереженні життя та здоров’я. Зловживання правом може викликати переживання особи та тимчасові емоційні стани.
Досить цікавими є підходи англо-американської доктрини щодо шкоди у вигляді втраченого часу. Національне законодавство не містить такого виду шкоди як втрата часу, натомість ми можемо віднайти норми, які оперують поняттям упущена вигода. В справі Blagrave проти Bristol Waterworks втрачений час позивача був розцінений як втрата, час міг бути використаний позивачем в своїх корисних цілях. В одній Ірландській справі, втрачений час лікаря, який був затриманий на двадцять хвилин при перетинання дороги, мав настільки специфічну та відмінну цінність що лікар мав право на відшкодування [12, 1017-1018].
Наступним видом шкоди є втрата якостей. Природні ресурси характеризуються певними якісно-кількісними властивостями. Охорона відповідних об’єктів полягає в збереженні цих властивостей. Прикладом втрати властивостей може бути: фізичний стан землі у випадку затоплення стічними водами, забруднення землі пилом, пошкодження рослинності, задимленням, вплив шуму та інших випромінювань на тваринний світ, шкода населенню різного роду запахами, які можуть з часом викликати алергічні реакції. Так, відповідно до п. 4 ст. 207 Земельного кодексу України втрати сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва компенсуються незалежно від відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам. Цим самим розмежовується сутність понять відшкодування збитків і відшкодування втрат. Хоча законодавство не дає визначення цих понять, однак у літературі склався усталений підхід розмежування збитків і втрат. Під збитками, завданими власникам землі й землекористувачам, розуміють суми коштів на відшкодування не стільки пошкодження самих земель (ґрунтів), а тих негативних наслідків, які настали внаслідок вчинення певних діянь, що унеможливлюють їхнє подальше цільове використання. Збитки значною мірою мають майновий характер, хоч і особливий, оскільки йдеться про збитки у сфері сільськогосподарських земельних відносин. Втрати ж передбачають негативні наслідки для самих сільськогосподарських угідь як основного засобу виробництва: втрату ґрунтів, ріллі - найціннішої складової земель сільськогосподарського призначення. Отже, втрати сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва означають значні екологічні та економічні наслідки не лише для землекористувачів, а й для усього земельного фонду України [4, 352]. Як слушно зазначає Н.І. Тітова, що екологічні ж (у тому числі земельні) збитки є особливими. Вони не обмежуються сумою реальних збитків, у них завжди переважає втрачена вигода, яка у десятки разів перевищує реальні збитки. Вони не можуть бути відшкодовані у натурі. І саме головне: земельні збитки завдаються не лише власнику, а, що надзвичайно важливо, всьому суспільству. Наприклад, радіоактивне або інше забруднення ґрунтів призводить до вирощування токсично забрудненої сільськогосподарської продукції, що, у свою чергу, завдає шкоду здоров'ю людей. Така шкода, на відміну від цивільної, може проявляти себе не відразу, а через багато років [8, 19]. Проте навряд чи йдеться про неодержані доходи, скоріше все-таки про своєрідні, специфічні збитки всьому суспільству - зменшення площ сільськогосподарських і лісогосподарських угідь.
Норми трудового законодавства встановлюють перелік професійних захворювань у зв’язку із роботою в приміщеннях, де відбуваються випари газів. Діяльність суб’єктів, яка пов’язана із електромагнітним випромінюванням, призводить до знищення цілих видів екосистеми. Постійні скиди забруднюючих речовин у внутрішні води призводять до зменшення популяції риб та водної рослинності. Як приклад, відсутність в Україні заборони на виробництво та продаж миючих засобів з вмістом фосфатів. На сьогоднішній день у Німеччині, Італії, Австрії, Норвегії, Швейцарії й Нідерландах діє законодавство, що забороняє використання фосфатів у пральних порошках. У цих країнах навіть шампунь для автомобілів виробляється на безфосфатній основі. У Бельгії більш 80 % порошків не містять фосфатів, у Фінляндії та Швеції – 40 %, у Великобританії та Іспанії – 25%, у Данії – 54%, Франції – 30%, Греції та Португалії – 15%. У Японії вже до 1986 року фосфатів у пральних порошках не було взагалі [14]. Використання фосфатовмісних миючих засобів призводить до евтрофікації водойм. Бездіяльність законодавчих органів в Україні та діяльність по виробництву таких речовин може бути розцінена як зловживання правом.
Використання земельних ресурсів в Україні призводить до деградації останніх. Політика держави по підтримці вирощування ріпаку [1] призводить до виснаження ґрунтів. Ріпак, як більшість промислових культур, призводить до збідніння ґрунту на корисні мінерали, в силу цього після використання землі для вирощування рапсу відповідна земельна ділянка не може використовуватися для вирощування інших культур без збагачення агрохімікатами. Органи державної влади, надаючи відповідні земельні ділянки в короткострокову оренду, тим самим зловживають правом на розпорядження природними ресурсами. Протягом п’яти років використання земельної ділянки землекористувач не в змозі своїми силами відновити корисні властивості земельної ділянки, як наслідок, земельна ділянка повертається у виснаженому стані. При передачі в оренду відповідних земельних ділянок та при використанні приватних земель, користувачі повинні враховувати інтереси суспільства в збереженні якісних властивостей ґрунтів. В американській правовій системі погіршення властивостей землі (мається на увазі не лише ґрунту) розглядається як специфічна шкода, яка є елементом зловживання. В судовій практиці США доведення відповідної шкоди не є проблематичним, [12, 1019-1020] відповідна шкода фактично презюмується.
Шкода при зловживанні правом може мати також інший прояв. В Україні відсутня судова практика захисту екологічних прав та інтересів на підставі норм про заборону зловживання правом. У зв’язку з цим суди ще не зуміли розробити рекомендації по оцінці шкоди, яка спричиняється при такому зловживанню. У випадку ініціювання процесу про зловживання правом екологічна шкода повинна буде доводитися на основі чинного екологічного законодавства. Також не варто нівелювати зарубіжний досвід, оскільки, відповідно до чинного процесуального законодавства, суди не вправі відмовити особі в захисті їх порушеного права та інтересу у випадку відсутності норм права. Вважаємо, що на сьогоднішньому етапі розвитку інституту зловживання правом, при розгляді справ про зловживання правом, доцільним є застосування аналогії закону та права.
Список використаних джерел:
