вул. Олександра Довженка,
буд. 2
, оф. 41, м. Київ, 03057
Україна
+380 (44) 456-08-22

Гарантії держави щодо виконання судових рішень



Виконання судових рішень доволі часто є складним та тривалим процесом. Причиною того є неплатоспроможність боржника, відсутність активів, введений мораторій чи відсутність механізмів стягнення.

Відсутність правових механізмів стягнення характерне у випадках, коли боржником є державні установи, підприємства чи організації.
Для подолання цієї проблеми 05 червня 2012 року було прийнято Закон України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» № 4901-VI. Закон розповсюджується на таких суб’єктів-божників як: державні органи; державні підприємства, установи, організації; юридичні особи, примусова реалізація майна яких забороняється відповідно до законодавства.

Таким чином, відповідний Закон покликаний забезпечити гарантії кредиторів щодо виконання судових рішень у справах, відповідачем у яких є суб’єкти публічного права.

Відповідний Закон має як позитивні, так і негативні сторони. До позитивних сторін, можна віднести врегулювання порядку субсидіарної відповідальності держави за зобов’язаннями окремих суб’єктів та процедури регресної вимоги держави до осіб, діяння яких призвели ло такої відповідальності..
Відповідно до ст. 3 Закону стягнення за грошовими зобов’язаннями здійснюється з рахунків боржника, а у випадках відсутності коштів - а рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Отже, особливістю відповідного закону можна визначити можливість грошового відшкодування за спеціальною бюджетною програмою. Фактично, це свідчить про виділення з бюджету певної суми коштів для покриття таких витрат. Нажаль, відповідний Закон не встановлює в якому розмірі буде здійснюватися фінансування такої бюджетної програми.

Позитивним моментом відповідного закону є введення процедури регресного відшкодування сум, які були виплачені за рахунок бюджетної програми. Так, відповідно до ч. 1 ст. 6 Закону кошти, виплачені за рішенням суду про стягнення коштів згідно з цим Законом, вважаються збитками державного бюджету.
Відшкодування відповідних збитків здійснюється посадовою чи службовою особо, через чиї винні дії відбулася виплата компенсації. Враховуючи те, що відповідний Закон передбачає порядок списання коштів з рахунків окремих осіб та виплату компенсації за рахунок бюджетної програми, невизначеним залишається питання, в якому випадку буде здійснюватися реалізація права регресної вимоги: у випадку стягнення з рахунку окремих суб’єктів чи у випадку здійснення компенсації.

Якщо розгладити варіант, коли право регресу реалізовується виключно у випадку, коли проводиться компенсація за бюджетною програмою, то існує проблема у визначені вини конкретної особи. Фактично відсутність коштів на рахунку такого суб’єкта хоча і є підставою для виплати компенсації, проте не перебуває в причиново-наслідковому зв’язку із діяннями конкретної посадової особи. Посадова чи службова особа не може впливати на наявність коштів на рахунку бюджетної установи чи державного підприємства.

Крім того, частина 1 ст. 6 Закону не містить жодного посилання на такий елемент юридичної відповідальності як вина особи. Натомість, формулювання статті має всі елементи відповідальності без вини, адже посадова, службова особа державного органу, державного підприємства або юридичної особи, дії якої призвели до збитків державного бюджету, несе відповідальність згідно із законом.

Отже, для наявності складу правопорушення достатньо встановити причиново-наслідковий зв'язок між діями такої особи та виплатою стягненої суми.
Це дає можливість зробити висновок про те, що стягнення з рахунків суб’єкта владних повноважень є підставою для застосування права регреса.
Це також підтверджується ч. 4 ст.  1191 Цивільного кодексу України, на реалізацію якої і було прийнято відповідний Закон.

Помилкою відповідного Закону можна також назвати не вдалість формулювання об’єктивної сторони правопорушення конкретної посадової чи службової особи. Стаття 1191 ЦК України оперує такою категорією як діяння (прийняття рішення, дії чи бездіяльність). Натомість ст. 6 Закону передбачає право регресу виключно у випадках наявності дій, незважаючи на те, що основна частина правопорушень зі сторони посадових чи службових осіб припадає на бездіяльність.

Враховуючи те, що Закон набирає чинності лише з 1 січня 2013 року,  практичні моменти його реалізації можна буде охарактеризувати з початку нового року.
 


Догори